Писати про себе не люблю. Я вчитель, тому охочіше розповіла б про своїх учнів та їх успіхи. Годинами можу говорити про колег та їх майстерність. А про себе… Не люблю. Але я створила цей сайт, щоб спілкуватися з Вами, мої колеги-математики, вчителі інших спеціальностей, батьки та просто небайдужі люди. Тому давайте знайомитися. Спробую створити свій портрет.
Хто я? Мене звати Валентина Іванівна Лукьященко. Вчителька, мама, жінка. Ні, я не ділю себе спеціальними коронами на маму, жінку, вчительку. Я просто нею є. «Ким саме?» – запитаєте? Та всім відразу.
ВЧИТЕЛЬ, мама, колега, жінка, подруга. Це у понеділок. У вівторок – я ВЧИТЕЛЬ, ВЧИТЕЛЬ, ВЧИТЕЛЬ, лише вечором згадую, що я жінка. МАМА, жінка, вчитель, колега, подруга? Це в суботу.. . А в липні я МАМА і ЖІНКА. І все це потрібно помножити на Людину. У математиці від перестановки доданків сума не змінюється, а в житті… У житті все інакше.
Чи люблю я свою професію? Та що там люблю, я нею живу. Іноді буває важко, здається, просто забракне сил витримати шалений ритм «учительського щастя», але заберіть у мене все це – і я відразу помру. З радістю іду до школи, тому що там мене чекають діти. Про своїх учнів я знаю все, підтримую їх усіма можливими способами. Я прив’язуюсь до дітей так сильно, що вони залишаються моїми надовго. Навчаю їх любити: людей, Батьківщину, живу природу. Вірю,що любов – то і є найпотужніша учительська зброя. Часто переглядаю свої дитячі світлини, щоб не забути, у якій шухляді пам’яті сховалося моє власне дитинство. Це допомагає розуміти учнів.
У моїй голові якимось дивовижним чином переплелися математика і поезія; люблю формули, теореми, графіки, функції. Доводити теорему для мене – справа не менш цікава, ніж подорожувати чи купатися в морі. «Математику потрібно любити, відчувати - і тоді вона сама впаде до ваших ніг», - вчу своїх дітей. І вони люблять.
Я – мама 24 - річного сина. Він виріс разом з моєю атестацією, моїм поганим настроєм, мігренню, педрадами і незаповненими журналами, зовнішнім незалежним оцінюванням і відкритими уроками. Якось у перервах між цим усім помітила, що він виріс і став зовсім дорослим. Чи пишається він тим, що його мама – вчителька? Він ніколи про це не говорить, але, коли я розповідаю про своїх учнів, його очі сяють. Він мене розуміє: справжня учительська дитина.
Я – людина. Не люблю байдужості, люблю чесних і відповідальних людей, які мають почуття гумору. Граю в КВК і відчуваю дитячу радість, коли трапляється щось дуже приємне: зустрічаю подруг, дивлюсь бажаний фільм, купую смачне тістечко, їду на море або несподівано отримую чашечку кави від сина. Це так приємно.
Я життєрадісна і щаслива. У якійсь книжці прочитала: «Якщо ви зможете поділити своє серце; частину – власним дітям, частину – коханій людині, і хоча б половину – дітям-учням – тільки тоді ви – вчитель». Мені здається, у мене це виходить.
